6 Грудня 2011 
admin 
Тип роботи:
Об'єм:
30 стор.
Вартiсть:
70 грн.Змiст:
Вступ
1. Витоки та розвиток російсько-грузинського конфлікту
1.1. Історичні передумови конфлікту
1.2. Розвиток конфлікту
2. Проблеми розв'язання російсько-грузинського конфлікту
2.1. Характеристика внутрішньополітичної ситуації в Грузії в період конфлікту
2.2. Міжнародна оцінка конфлікту
3. Глобальні наслідки конфліктної ситуації
Висновок
Література
Висновок:
Увесь драматизм стосунків Росії із пострадянськими країнами особливо рельєфно виявив себе у подіях російсько-грузинської війни навколо Південної Осетії та Абхазії. Ця війна стала першою для Владіміра Путіна та його наступника, яку вони вели за межами російських кордонів, фактично виступивши проти всього консолідованого Заходу. Цей зовсім не рядовий епізод чітко вказує на ті засоби, які з’явились в арсеналі оновленої Росії для боротьби за власні геополітичні інтереси.
За часів СРСР Південна Осетія мала статус автономної області у складі Грузії. У 1991 році перший президент країни Звіад Гамсахурдіа скасував автономію, що призвело до збройного конфлікту між Тбілісі і Цхінвалі, що тривав до 1992 року, в результаті якого Грузія втратила контроль над цією територією, але не визнала її незалежності. Мир в зоні конфлікту підтримує змішаний миротворчий контингент, який складається з трьох батальйонів, - російського, грузинського і північно-осетинського.
У січні 1992 року в Південній Осетії відбувся референдум з питання «про державну незалежність», результати якого показали, що більша частина південноосетинського населення підтримує ідею незалежності. Фактичне заморожування конфлікту між Грузією і Південною Осетією відбулося після підписання 14 червня 1992 року вже новим грузинським керівництвом Дагомиських угод. Введення в зону конфлікту змішаних російско-грузино-осетинських миротворчих сил в липні 1992 року у той час заспокоїло ситуацію. Найважливішу роль при цьому зіграла і створена в результаті Дагомиських угод Змішана контрольна комісія з врегулювання грузино-осетинського конфлікту. Росія забезпечувала підтримку Південої Осетії і водночас стала посередником в переговорному процесі з врегулювання грузино-осетинського конфлікту, що проходить з участю ОБСЄ, і виступає за «мирне вирішення конфлікту між Грузією і Осетією», маючи на увазі збереження статус-кво.
Причиною такого бурхливого його розвитку стали, з одного боку, розпад Радянського Союзу, який відігравав роль третейського судді в грузи но-абхазьких стосунках, з іншого – прихід до влади в Грузії ультранаціоналістів, гасла яких позбавляли абхазців будь-яких надій на поліпшення ситуації. Результатом усвідомлення цих змін стали масові демонстрації та мітинги абхазького населення, котрі відбулися у квітні 1989 р. у м. Сухумі та Ліхни, на яких демонстранти ухвалили резолюцію про вихід Абхазії зі складу Грузії і приєднання до Російської Федерації. Союзний Центр у цих акціях був дуже зацікавлений, бо абхазький сепаратизм відігравав для нього роль противаги у конфлікті з Грузією. Така підтримка Москви у свою чергу підштовхувала абхазьку еліту до відкритого конфлікту з офіційним Тбілісі. У свою другу фазу латентного розвитку грузино-абхазький конфлікт вступив після вільних демократичних парламентських виборів 1990 р.
У результаті цих виборів до влади в Грузії прийшли грузинські ультранаціоналісти. 14 листопада 1990 р. грузинський парламент ухвалює Закон «Про оголошення перехідного періоду в Республіці Грузія». Основою для ухвалення нової Конституції бралася Конституція Грузинської Демократичної Республіки від 21 лютого 1921 р. У березні 1991 р. Грузія відмовляється від участі у проведенні загальносоюзного референдуму за збереження Радянського Союзу. У відповідь на загальносоюзний референдум у республіці проводиться референдум про незалежність Грузії, на якому більшість грузинського населення підтримує її вихід зі складу СРСР. У квітні 1991 р. за результатами референдуму грузинський парламент ухвалює Акт про відновлення державної незалежності Грузії на основі Акту про незалежність Грузії від 26 травня 1918 р., який свого часу було визнано Радянською Росією.
Вихід Грузії зі складу СРСР та прихід до влади в республіці грузинських ультранаціоналістів означав для абхазької еліти повну втрату політико-правових координат своєї влади та каналів легітимної комунікації як з Тбілісі, так і з Москвою. Втрата власних позицій як у Тбілісі, так і в союзному Центрі спонукала абхазьку еліту до різких і радикальних контрдій, передусім на законодавчому полі. Спочатку абхазька еліта вдалася до законодавчого реваншу, щоб утриматися у складі Союзу, але не Грузії.
Так, всупереч рішенню Тбілісі абхазьке керівництво провело загальносоюзний референдум в автономії, але його результати виявилися не дійсними, оскільки на цей час Грузія вже вийшла зі складу СРСР. Перед цим у серпні 1990 р. Абхазія ухвалила Декларацію про суверенітет Абхазії. На Конгресі гірських народів Кавказу абхазька делегація заявила про намір Абхазії вийти зі складу Грузії.
Кульмінацією законодавчої війни між Сухумі та Тбілісі стало рішення абхазького парламенту в липні 1992 р. про відновлення Конституції Абхазії 1925 р., за якою республіка ставала незалежною від Грузії. Такий крок абхазьке керівництво пояснювало тим, що після повернення Грузії до Конституції Грузинської Демократичної Республіки 1921 р. автономний статус Абхазії залишився невизначеним.
Липневе (1992 р.) рішення абхазького парламенту остаточно зруйнувало договірно-правову базу (зокрема грузино-абхазьку угоду 1991 р.) розв’язання протиріч між Сухумі та Тбілісі у мирний спосіб і висунуло військову силу в якості основного засобу реалізації інтересів сторін в конфлікті.
Рішення абхазького парламенту перевело розвиток конфлікту у фазу воєнно-політичної кризи. З іншого боку, воєнно-політична криза зумовлювалася громадянською війною між прихильниками нового керівництва Грузії на чолі з Е. Шеварднадзе та звіадистами, котра поширювалася також на територію абхазької автономії. Воєнно-політична криза, що тривала протягом місяця, в серпні 1992 р. переросла у відкриту збройну ескалацію.
Міжнародна спільнота, безумовно, схиляється на сторону Грузії. Це видно з рішень ООН, яка відхилила пропозицію Росії з відповідною заявою щодо Грузії як агресора. Також це видно й по ЄС. Провідні країни ЄС, наприклад, Німеччина, Франція, Польща осудили військові дії Росії. Позиція США теж відома. Президент Буш оцінив військові дії Росії як неадекватні.
Усі факти говорять про те, що міжнародна спільнота стоїть на боці грузинської сторони.
Хоча Грузія сама вдалася до власне силових методів за прикладом того, як це намагалася робити Росія з Чечнею. Тобто щодо силових методів Грузія деякою мірою уподібнилася Росії.
Інша справа, що конфлікт із грузинсько-осетинського перетік у війну між Грузією та Росією. І це дає міжнародній спільності право виступати на боці Грузії.
Країни ЄС вели політику, спрямовану на мирне врегулювання всіх проблем, пов’язаних з Грузією. Ні Німеччина, ні Франція, ні інші країни ЄС, як і країни НАТО, жодних вказівок Грузії дати не могли, бо політика цих організацій є прямо протилежна тому, що зараз відбувається. Наскільки Франція та Німеччина були чутливими до російських інтересів, ми це побачили на Бухарестському саміті НАТО. Малоймовірно, аби США підштовхнули Грузію до війни з Росією.
НА САЙТІ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНА МОЖЛИВІСТЬ СКАЧУВАННЯ РОБІТ, ВОНИ ВИСИЛАЮТЬСЯ НА ЕЛЕКТРОННУ СКРИНЬКУ ПІСЛЯ ОПЛАТИ. Для того, щоб ознайомитись з оглядом цієї роботи у форматі відео, отримати звіт з перевірки на плагіат та іншу інформацію, звертайтесь за телефоном +380501022921 (Telegram, Viber, WhatsApp) або n0501022921@gmail.com
Категория: 
