27 Листопада 2011 
admin 
Тип роботи:
Об'єм:
100 стор.
Вартiсть:
250 грн.Змiст:
Вступ
Розділ 1 Особливості розвитку української моделі художньої освіти
1.1. Школи художньо-естетичного профілю: роль та місце в системі художньої освіти та виховання в Україні
1.2. Характеристика особливостей розвитку наукових основ художньої освіти та художньої творчості
Розділ 2. Формування системи вищої культурно-просвітницької освіти. Проблеми художньої спеціалізації
2.1. Організація художньо-естетичної освіти в Україні
2.2. Аналіз проблеми нових форм художньої освіти в реаліях сучасності
Висновки
Використана література
Висновок:
Панорамний огляд мистецькоосвітнього процесу середини ХІХ – середини ХХ ст. показує, що він відбувався на тлі радикальних змін в економічному, суспільно-політичному і культурному житті Європи і був тісно з ним пов’язаний.
Рух “мистецтво і ремесло”, який започаткувався у Західній Європі в другій половині ХІХ століття, поширився по всій Україні і знайшов свій вияв у розробленні нових напрямів і методів діяльності низки товариств, музеїв, мистецьких шкіл і навчальних майстерень. Визначальними у цьому процесі стало утвердження народного мистецтва як самоцінного культурного і художнього явища та відродження і цілеспрямована підтримка кустарного виробництва практично на всій території України.
Еволюція цього руху від розв’язання завдань першочергового значення зі збереження і забезпечення традиційного ремесла до вироблення естетичних засад художньої промисловості, яка стала масштабним явищем, у досліджуваний період утвердила на практиці нові принципи творчої співпраці народних майстрів і професійних художників. Сміливе залучення до повноцінної співтворчості народних майстрів, надання їм свободи самовираження у рамках загального художнього задуму забезпечували свіжість, неординарність, органічну самобутність цілої низки творів.
Художні особливості продукції промислів і навчальних закладів відзначалися збереженням традиційних і паралельним пошуком якісно нових стилетворчих принципів, співзвучних з естетичними і художніми віяннями часу. Цей процес характеризувався появою нових форм виробів, їх пластичного вирішення і декоративної оздоби, визначальним значенням декоративних якостей порівняно з ужитковими. Нарощування художнього потенціалу відбувалося шляхом діалогу між регіональними школами, синтезу елементів формотворчості й декору з різних видів українського декоративно-ужиткового мистецтва (вишивки, писанки, різьби по дереву і т.д.), застосування зображальних прийомів, характерних для живопису, графіки, скульптури, а також вивчення творчого досвіду інших національних шкіл. Особливо важливе значення для здійснення цих завдань мав безпосередній зв’язок музеїв з навчальними закладами, випуск спеціальної навчальної літератури, рекламно-популяризаторська діяльність.
Дієвим засобом налагодження міжрегіональних і міжнародних зв’язків у розвитку промислів і мистецьких шкіл стала організація виставок. Важливу роль щодо координації та спрямування цих процесів відігравали також з’їзди діячів художньої освіти і художньої промисловості. Поступово все вагомішого значення почали набувати мистецтвознавство і художня критика. Через залучення до ремесел та декоративно-ужиткового мистецтва відбувалося самопізнання і водночас самовизначення систем національної художньої освіти. У взаємодії з музеями, мистецькими та ремісничими товариствами, торговельними організаціями новостворювана художня освіта сприяла становленню нових форм розвитку мистецтва та художніх промислів як визначальних складових розвитку національної культури.
Окрім мистецьких навчальних закладів образотворчого характеру, в досліджуваний період на українських землях утворилися розмаїті заклади промислового та художньо-промислового вишколу: політехнічні та академічні навчальні заклади (вищі школи), промислові та ремісничі школи, художньо-промислові школи; реальні школи, фахові навчальні майстерні і лабораторії типу американських “manual training schools”; технологічні майстерні; учні при фабриках і в окремих ремісників; доповнюючі і вечірні школи та курси; фахові товариства (технічні, промислові, економічні, торгові, мистецькі), звіти, дискусії, реферати, комісії, внески, петиції, проекти реформ і законів; з’їзди, етнографічні, промислові і мистецькі виставки; конкурси; спілки та об’єднання промисловців, ремісників і митців; обмін досвідом із закордонними і вітчизняними аналогічними структурами; фахові часописи з питань промислу, технології, промислової адміністрації, торгівлі, мистецтва; спеціалізовані видавництва; технічні, мистецькі і промислові бібліотеки; популярні лекції і курси з метою розповсюдження знань про художні промисли і мистецький вишкіл в суспільстві; мистецькі і промислові кола, особистий приклад митців-педагогів. У 1920-30-х рр. створені за різних умов і обставин мистецькі навчальні заклади у Києві, Харкові, Одесі, Львові та Празі тривалий час підтримували розвиток українського образотворчого мистецтва, готуючи підґрунтя для формування національної системи художньої освіти. Історія довела неспроможність довготривалого і повноцінного забезпечення функціонування художньої освіти лише на меценатській основі без підтримки держави. Художня освіта сприймалася і як засіб для широкої просвітницької діяльності на базі загальноосвітніх та спеціалізованих шкіл, музеїв, курсів. Підхід, в основі якого лежала національна духовна культура, породжував специфічні форми художньої освіти, яка опиралася на традиції народного і професійного мистецтва.
Правомірність питання про явище української художньої освіти поза Батьківщиною 1910-1950-х рр. з точки зору мистецтвознавства висвітлена автором у дослідженнях останніх п’яти років. Вагомою базою для цього стали архівні та речові матеріали музеїв Праги, Відня, Нью-Йорка, Клівленда, Стемфорда та ін. Останні доводять факти успішного функціонування численних навчальних закладів різного профілю, створених українцями-емігрантами у Чехії, Франції, Німеччині та США. Унікальна ситуація в еміграційних умовах вимагала самоствердження шляхом створення власного мистецького організму. Аналіз художньої освіти поза Батьківщиною свідчить, що її розвитку українська громадськість надавала не меншого значення, ніж музейництву і виставковій діяльності чи науці загалом. Завдяки наявності механізмів освіти, мистецький процес на еміграції не був перерваний на жодній зі своїх стадій: між двома світовими війнами, у період “таборової творчості” після Другої світової війни, а згодом у США та Канаді. Базування на кращих академічних традиціях української художньої школи зумовило виразність та стійкий характер творчих процесів на еміграції, їх вихід на рівень загальносвітових завдань розвитку мистецтва першої половини ХХ століття.
Мистецтвознавча наука того часу збагатилася ідеями та утвердженням мобільної субдисципліни – мистецькою критикою.
Українське мистецтво досліджуваного періоду перебувало у стані безперервного напруженого пошуку, прагнучи не тільки відображати, але й формувати притаманними йому засобами нові риси суспільного життя, котре так кардинально змінювалося. Воно відчуло своє історично-епохальне покликання бути активним чинником творення нового образу і нової свідомості. Це осмислення масштабності творення викликало масштабність творчості, в якій мистецькі здобутки всієї минувшини і народної традиції переплавлялися в горнилі сучасності, озаріннями своїми сягаючи надсучасності. Масштабність і значущість процесу потверджується тим, що він охопив усі без винятку сфери художньої творчості і діяльності, зокрема, розбурхав мистецьку освіту, збурив усі види й жанри мистецтва, навіть такі найменш податливі як архітектура і пов’язаний з нею метал.
Вияви крайніх художніх позицій, від ревного розвитку народної традиції до ексклюзивів авангарду і модернізму, заакцентували практично усі види українського декоративно-ужиткового мистецтва, особливо прикладна графіка, кераміка, килимарство, ковальство, художня емаль. Прокладання нових стилетворчих принципів, забезпечення більшої ніж будь-коли свободи самовиразу стали важливими досягненнями навчального процесу мистецьких шкіл.
Змінився й статус художньої освіти, як говорилося вище. Ця, сказати б, стратегічна художня галузь, яка мала глибокі традиції, перебудовувалася в живому процесі життєвих змін, динамічно реагуючи на них і одночасно акумулюючи дотичні інтереси одразу всієї багатої палітри мистецького і культуротворчого процесів з їх різноманітними ідеологічними і художніми апологіями чи доктринами. На тлі бурхливих подій цього збуреного війнами і революціями століття вся інтелектуальна потуга мистецькоосвітнього процесу одразу перетворювалася на мистецькоосвітню практику. Мистецтвознавча наука так і залишила мистецьку освіту в міждисциплінарному науковому просторі. Відсутність наукового осмислення і узагальнення досягнень надзвичайно розгалуженого, багатого новими формами та мистецькими і мистецькоосвітніми ідеями процесу призводить до того, що далеко не всі великі надбання, набуті протягом століття, сьогодні засвоюються. А це, в свою чергу не може не позначитися на якості художньої освіти і підготовки фахівців. Для прикладу вкажемо, що таке видатне явище, як українська художня освіта поза межами Батьківщини, на теперішній час не стала ще обов’язковим курсом у навчальних програмах (самотужки цей курс ввела тільки Львівська національна академія мистецтв), хоч вона становить невід’ємну частину української художньої освіти, частину цінну і плідну, а в сенсі реального вивчення контактів українського і європейського мистецькоосвітніх процесів – незамінну.
Сьогодні проблематика художньої освіти підводить до висновку, що українська мистецтвознавча наука має потужний ґрунт для окреслення мистецькоосвітніх досліджень як автономної своєї субдисципліни. В якості субдисципліни мистецтвознавства художня освіта має всі вихідні науково-теоретичні параметри, серед яких головними визнаються предмет дослідження та методологія дослідження. Викладені у реферованій монографії матеріали показують, що підстав більш ніж достатньо, як і аргументів задля дальшого вдосконалення мистецько-освітнього процесу України та в інтересах мистецтва.
Дослідження, пов’язані з розвитком художньої освіти, фактично є самостійною, до того ж потужною субдисципліною мистецтвознавчої науки і лише чекає офіційного утвердження свого статусу в колі мистецтвознавчих наук передовсім державними стандартами, які кваліфікують напрямки наукових досліджень. Наведений у розділах дослідження конкретний матеріал незаперечно доводить, що, не зважаючи на всі потрясіння, які переживало українське мистецтво, і навіть загрози його самобутності, художня освіта завжди залишалася чи не єдиною надійною твердинею, яка оберігала і відстоювала його інтереси.
НА САЙТІ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНА МОЖЛИВІСТЬ СКАЧУВАННЯ РОБІТ, ВОНИ ВИСИЛАЮТЬСЯ НА ЕЛЕКТРОННУ СКРИНЬКУ ПІСЛЯ ОПЛАТИ. Для того, щоб ознайомитись з оглядом цієї роботи у форматі відео, отримати звіт з перевірки на плагіат та іншу інформацію, звертайтесь за телефоном +380501022921 (Telegram, Viber, WhatsApp) або n0501022921@gmail.com
Категория: 
